Людина до сонця йде

Про недооціненого письменника Степана Будного

Він був поетом, учителем та журналістом. В нього були величезні перспективи, але він проміняв усе на любов до рідної матері. А потім доля вирішила зіграти з ним злий жарт, який затьмарив життєрадісність поета.

Народження Степана Будного має сумну історію. Спершу у батьків Степана була дочка, яка померла у 9-річному віці. Це був болісний удар по сім’ї і якщо тато з часом зміг із цим змиритися, то от його дружина – ні.  Вона впадає у такий відчай, що коли народжується Степан, то він стає небажаною для матері дитиною. Жінка відвертається від нього, не вважає за сина, не годує грудьми. Вона говорить людям: «Нащо мені така дитина, коли Бог забрав таку велику донечку?». Матір не може змиритися із смертю дочки, щодня ходить на цвинтар. Натомість сином займається батько, він вигодує маленького Степана коров’ячим молоком й доглядає за ним як може.

Отож, Степан Будний починає своє життя 23 серпня 1933 р. в селі Струсів, нині – Теребовлянського району. Його дитинство спочатку було обділене материнською любов’ю, а з часом хлопець залишається без батька. Ймовірно це стало ключовим моментом у стосунках із матір’ю. Степан стає сином вдови, яка не хотіла його від народження, але врешті вона зуміла його полюбити і їх відносини значно налагоджуються. З часом Будний згадував: «Ще не вміючи читати, я вже добре знав вірші Шевченка. Мати знала на пам’ять майже весь Кобзар і безліч пісень на його тексти. Вона мені розказувала вірші та співала пісні у довгі зимові вечори. Це були найрадісніші, найсвітліші хвилини мого дитинства».

Хлопець закінчує середню школу і вступає до Чернівецького університету, де навчається на філологічному факультеті. У студентські роки бере активну участь у літературних вечорах та літстудії, публікує свої поетичні та прозові твори в університетській багатотиражці, обласній газеті “Радянська Буковина”. Неодноразово його поезії друкують у Тернопільському “Вільному житті”. У вирі студентського життя Степан закохується, та кохання виявляється нещасливим, адже дівчина бачить у ньому лише найкращого друга.

Після закінчення навчання хлопцю пропонують залишитися у Чернівцях працювати в одній із шкіл та редакції обласної газети. Але Степан неочікувано відмовляється. Ця відмова була напряму пов’язана із його матір’ю, через яку його життя повернеться зовсім у інший бік. Протягом навчання хлопець часто отримує листи від мами, де вона розповідала про нестерпну самотність та неймовірну тужливість. Хлопець не міг довго цього витримувати, хотів навіть повернутися додому посеред навчання, проте дочекався закінчення. Тож у 1957 році юнак повертається додому. Спочатку вчителює у Кровинківській семирічці. А згодом переходить працювати у редакцію струсівської районної газети “Червоні зорі”. Паралельно з роботою Буднний викладає українську мову і літературу у вечірній школі.

У березні 1958 році в Тернополі відається вечір-зустріч з Павлом Тичиною. Тут Степан читає свій вірш “Звертання до Марічки” й отримав благословення від поета на подальший творчий шлях.

Несподівано до Степана приходить хвороба, через яку йому доводиться лягти у Тернопільську обласну лікарню. Там, в онкодиспансері, йому роблять операцію, ріжучи без наркозу його спину. Поет мужньо витримує усі маніпуляції, але от витримувати перебування у стінах палати було значно нестерпніше. Степан любить світ, любить людей і поезію, захоплюється природою. Проте недуга обмежує його від більшості джерел свого щасливого існування. У  нього залишаються лише люди – працівники онкодиспансеру, з якими він тісно спілкується, якими захоплюється, з яких черпає натхнення. Також його відвідує рідна мати, але для нього ці зустрічі стають геть болючими. Він втішає її, що все буде добре, хоча розуміє, що жити йому залишилось небагато. Окрім того поет веде листування із близькими людьми. Він щиро спілкується із Марічкою – дівчиною, якій присвячує значну частину своїх поезії.  Також Степан звертається до Лесі Українки, вчиться у неї мужності, нескореності, називє її своєю незрадливою учителькою.

За два дні до своєї смерті він приходить, незважаючи на заборону лікарів, у редакцію обласного радіо і востаннє читає свої поезії. 22 червня 1958 року, у віці 24 років, Степан Будний помирає.

Нам можна лише здогадуватись чи дійшов письменник до сонця, але ми точно знаємо, що сонце завжди було у його душі.

Після смерті були видані книги Степана Будного “Людина до сонця йде” (1961), “Поезії” (1972), “Син землі” (1997).

У Тернополі його іменем названа обласна літературно-мистецька премія. Посмертно, у 1991 р. С. Будний був прийнятий у члени Спілки письменників України. У Струсові, на батьківщині поета, в середній школі, яка носить його ім’я, 26 жовтня 1991 р. відкрито музей. У Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича була відкрита Літературна студія імені Степана Будного.