Найсвіжіші новини Чернівців та Буковини

10 Героїв та Героїнь Буковини

«Ми навчились засинати i прокидатися пiд звуки обстрiлiв», – молодша лейтенантка з Чернівців Олена Затурська про свою участь у війні на Сході

Наша героїня – молодша лейтенантка, офiцерка управлiння вiддiлу морально-психологiчного забезпечення 8-го батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Затурська Олена Володимирiвна. У інтерв’ю захисниця розповість про війну, як вирішила стати військовою та чи є на Сході гендерна дискримінація.

Коротка біографія: де народилися, навчалися, ким мріяли стати?

Народилася в місті Улан-Уде, республiка Бурятiя СРСР. Тато – вiйськовослужбовець, мати– операцiйна медсестра. До школи пiшла в 1989 pоці в м. Тiхiнтин (Нiмеччина). У 1991 роцi повернулися до України і за розподiлом потрапили в Сторожинець Чернiвецької області. У 1994 роцi переїхали до Чернiвцiв. У 2005 роцi успiшно захистила дипломну роботу, яку рекомендували до друку, але з фiнансових причин її не опублікували. На той час армiя вже розвалювалась i це не було цiкаво й актуально. Тому довелось закинути працю 5-ти рокiв з реальними дослiдженнями про вiйськових на полицю, а з нею – i мрiї працювати вiйськовим психологом.

Цiкавiсть до психологiї виникла ще в 6-му класi, коли тато навчався в Києвi у вiйськовiй академiї. Я на той момент твердо вирiшила стати вiйськовим психологом. Коли виповнилось 17 рокiв,  хотiла вступати у вiйськове училище, але батьки вiдмовили, переконали мене, що освiту психолога можна отримати у цивiльному вишi, a потiм, як ще буде бажання – пiти служити. І бажання залишилось, а от армiї не стало.

Чому і як стали військовою?

Довелося пiти працювати у  8-ме училище в Чернiвцях. Дуже швидко зрозумiла, що робота з дітьми–не моє, а ще й контингент, який там навчався, був досить специфiчний. Дiти в основному з неблагополучних сiмей, менi було з ними досить важко, я не розумiла їхнього способу життя (наркотики, проституцiя, небажання вчитись). Вистачило мене на 8 мicяцiв. Для себе вирiшила, що поки мрiю неможливо здiйснити, то треба працювати заради грошей. Працювала офiс-менеджером, але недовго. Запропонували пiти на приватну виробничу фiрму бухгалтером. Освiти бухгалтерської у мене немає, але швидко втягнулась. Ось так i пропрацювала з 2006 по 2016 рiк. Потiм почався Майдан, вiйна… Люди навколо роздiлились на два табори, однi– всiляко тiкали вiд армiї, закривались у своїх мушлях i робили вигляд, що їх це не стосується, iншi– навпаки – йшли воювати, займалися волонтерством, допомагали армiї (голiй, босiй та неозброєнiй). В той час мiй тато, будучи вже на вiйськовiй пенсiї у званнi полковника, повертається на службу й iде на вiйну. Постiйно з ним спiлкувались телефоном, чула обстрiли. А всерединi поступово наростала незрозумiла хвиля. А в один «прекрасний» день я зрозумiла, що на вiйнi я потрiбнiша. I з того моменту вже не вагалась– чiтко зрозумiла, що робити. Тим бiльше, що страшно не було – я все життя провела в схожих умовах. Постiйнi переїзди вiйськовими мiстечками загартували. Любила проводити час з татом на службi, їздити на полiгони, зброя, технiка – це все було «своє», зрозумiле. Постiйне спiлкування з вiйськовими та їхніми дiтьми – так провела своє дитинство, тому не було страшно. Про своє рiшення я одразу повiдомила тата, особливо нiхто не вiдмовляв, бо знали, що це марно. Мама переживала за те, в яких умовах менi доведеться служити. Єдине,  чого я боялась, що мене не вiзьмуть. Далi був вiйськкомат, безкiнечна якась медкомiсiя (жiнки медкомiсiю проходили в мiських лiкарнях i рiзноманiтних медичних центрах по всьому мiсту). Потiм почались «качелi» – куди йти служити, на яку посаду. Освiта дозволяла йти одразу на посаду офіцера-психолога, але потрiбно було чекати пiвроку– поки документи пройдуть через Мiнiстерство Оборони. Зрозумiло, що чекати я не хотiла i вирішила пiти служити простим солдатом.

Службу розпочала у 2016 році в 44-й артилерiйськiй бригадi, що у Тернополі. Офiцiйно рахувалась на посадi оператора стройової частини, але виконувала обов’язки офiцера-психолога в управлiннi МПЗ бригади (морально-психологiчне забезпечення), була прикомандирована (на вiйськовiй мовi) до цього вiддiлу. Через два тижнi мене вiдправили на Схiд. Так як бригада вже була там, то довелось добиратись звичайним поїздом. На Сходi їздила по дивiзiонам бригади – проводила психологiчнi дослiдження на предмет нервово-психiчної cтiйкостi вiйськовослужбовцiв в умовах вiйни. Дуже багато спiлкувалася з хлопцями та дiвчатами, особливо цiкаво було з медиками. Але слiд зазначити, що бригада стояла на другiй лiнiї i вiйни, як такої, не було видно, лише далекi пострiли, зруйнованi будинки i ворожi обличчя мiсцевого населення.

Як це сприйняли рідні, друзі, особливо чоловіки?

Про своє рiшення  стати військовою я одразу повiдомила тата, особливо нiхто не вiдмовляв, бо знали, що це марно. Мама переживала за те, в яких умовах менi доведеться служити.

Що для Вас війна?

Наразі вiйна – це моє життя, більше,  нiж служба, це болить…

Як Вас сприйняли на службі, чи відчували Ви гендерну дискримінацію?

Гендерної дискримiнацiї не вiдчувала, просто кожен робить свою роботу. Деякi речi у жiнок в армiї виходять краще,  нiж у чоловiкiв. До керiвних посад наразі доступ рiвний. Все залежить вiд наполегливостi, працездатностi i навiть самопожертви. Не всi жiнки і чоловiки на це здатнi.

Що  найважче для Вас у Вашій службі?

Найважче бачити очi хлопцiв, якi втратили побратима, найважче те, що жодними словами чи дiями ти не можеш допомогти, цей бiль на все життя. Найважче – коли втрачають сiм’ї через непорозумiння або довготривалу вiдсутнiсть вдома. Коли у військовослужбовців хворiють дiти, батьки, а вони вимушенi стояти на позицiях. Важко, коли ти сьогоднi спiлкуєшся з людиною, а завтра її вже немає.

Що нас чекає у  найближчій перспективі? (Ваше бачення )?

Не вiдповiдаю, вiйськовим заборонено висловлювати свою думку з таких питань.

Матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення військових наразі?

Формою, харчуванням ми забезпеченi краще,  чим на початку вiйни. Житло взагалi нереально отримати. У нас навiть вiдновлення постiйного пункту дислокацii у Чернiвцях йде дуже повiльно. Технiка вся стара, ремонтується з останнiх сил.

Ваші висновки після  перебування на війні?

Вiйна – це людський бiль, втрата близьких i рiдних. Це зовсiм не романтично, як деякi вважають. Це недоспанi ночi вiйськових та їхніх сiмей. Травми не лише фiзичнi, а й психологiчні,  якi залишають вiдбиток на все життя, особливо в очах. Цi очi не забудеш нiколи. Це боротьба за нацiональну гiднiсть, за цiнностi, за людей.

Про що мрієте, захиснице?

Мрiю прокинутись зранку i знати, що це все закiнчилось, що все в минулому i ми живемо в мирнiй країнi. Мрiю про спокiйне життя.

Руслана Рудик

16 Comments

  1. best online sildenafil prescription https://eunicesildenafilcitrate.com/ sildenafil 100 mg generic price

  2. vardenafil vs viagra vs cialis https://vegavardenafil.com/ vardenafil 10 mg

  3. This was great! I would like you to clean up all this spam though

  4. This was awesome! I would like you to clean up all this spam though

  5. you have a fantastic site below! would you such as to make some welcome blog posts on my blog? 巨乳 ラブドール https://yourdoll.jp/product-tag/big-breast-real-love-doll/

  6. define hydrochloric https://plaquenilx.com/# hydroxychlor

  7. Hi there would you mind letting me know which hosting company you’re working with? I’ve loaded your blog in 3 different web browsers and I must say this blog loads a lot faster then most. Sex Doll Blog

  8. chloroquine phosphate vs plaquenil https://plaquenilx.com/# hydroxychloroquine 400 mg

  9. what is hcq drug https://plaquenilx.com/# hydroxychloroquine eye

Leave a Reply