«Україна завжди буде як кістка в горлі для Росії» – офіцер ЗСУ Олександр Молокопій

Офіцер відділення морально-психологічного забезпечення військової частин А2582, старший лейтенант Олександр Молокопій захищає територіальну цілісність та суверенітет України на Донбасі в час російсько-української війни. У інтерв’ю він розповість про те, чому вирішив стати військовим та що найважче на війні.

• 

Коротка біографія – коли, де народився, навчався, ким мріяв стати?

Народився на Хмельниччині – у невеликому місті Волочиськ. Зараз мені 27 років. Закінчив Волочиську ЗОШ I-III ступенів, після чого вступив до Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. По закінченні 5 років навчання здобув спеціальність спеціаліста інформаційно-пропагандистського забезпечення, військове звання лейтенанта та розподілення на посаду заступника командира аеромобільно-десантної  роти по роботі з особовим складом тут у Чернівцях. 

Космонавтом, як більшість радянських дітей, ніколи стати не мріяв. А ось вперше задумався про кар’єру військового десь у 8-му класі школи, хоча тоді планував потрапити на флот. 

Як стали військовим? Як це сприйняла родина, друзі?

Так склалися обставини, що на флот я не потрапив. Чесно кажучи,  і в армію потрапив випадково. Майже випадково. В останній момент передумав, уже вступивши до ВНЗ органів внутрішніх справ. Родина та близькі цілком підтримали мій вибір і допомагали, хто як міг. До тепер не шкодую, що тоді передумав.

Служба в зоні АТО (ООС) – коли, де, що вразило найбільше?

АТО розпочалося десь за 3 місяці до мого випуску з інституту. Після польових зборів та додаткової підготовки вперше потрапив в зону АТО на початку осені 2014 року. Тоді частина виконувала завдання в Луганській області поблизу Станиці Луганської, Щастя, Кримського. Важко описати враження від війни і поділитися ними. Небезпека, страх та повна невідомість, мабуть, найкраще б описали все, що тоді відбувалося.  Зараз ситуація в зоні ООС набагато стабільніша, ніж тоді, але кожен виїзд в зону виконання завдання й досі сприймається з великою напругою.

Чи доводилося бачити поранення/смерть побратимів?

Більшість загиблих військовослужбовців нашої частини загинули в перші місяці ведення бойових дій. Тому особисто мені не доводилося бачити такі випадки.

Що для Вас війна? 

Будь-яка війна – це, перш за все, велике горе, сльози, смерть та руйнування. Тут важко вигадати щось нове або оригінальне.  

Що нас чекає у  найближчій перспективі? Ваше бачення ?

Тут важко загадувати. Майбутнього ніхто не знає. Але якщо поглянути в минуле, то зможемо побачити, що наш північний сусід завжди намагався тримати Україну під контролем, обмежував та знищував саму суть українства. Тому точно можу сказати, що легко не буде. Україна завжди буде як кістка в горлі для Росії.

Основні проблеми, з якими Ви зіштовхуєтеся як військовий?

Основною проблемою я би назвав те, що доводилося швидко опановувати знання та вміння, яким раніше ніхто не вчив. До подій 2014 року навряд хто міг подумати, що розпочнеться війна. Підготовка також була відповідною. Все інше було не таким страшним. Зараз таких проблем уже немає.

Що  найважче для Вас на військовій  службі?

У ситуації, що склалася, найважче байдужість українського суспільства до подій на сході. Чомусь найбільше від війни втомилися ті, хто на ній ніколи не був. Це і є найбільша складність на військовій службі. На фронті в цьому плані простіше. Відразу видно, хто є хто.

Про що мрієте?

Про мир, як би банально це не звучало. Інше здобудемо працею.

Руслана Рудик